Д'воїна

Ірина Бобик пише так, як писали б наші бабусі, які пережили Голодомор, розстріли чоловіків, смерті дітей, рабську працю і всі «принади» радянської окупації, яка зараз перейшла у російську окупацію і чинить ті самі звірства на наших землях, — так би писали наші бабусі, якби після всього їм дали снайперську гвинтівку, навчили рахувати поправку на вітер і показали, де засів ворог. Тонко, стримано, терпляче, економлячи слова між вдихом і видихом. У перервах між роботою, із почуттям добре виконаного обов’язку. Із думкою про те, що за тобою стоять цілі покоління тих, кому не вдалося за себе помститися, і ніби приговорюючи: нічого, дівчата, потерпіть. Вам же звідти видно: я все зроблю як належить — і за себе, і за вас.Від авторки:Я — Ірина Бобик, волонтеркa, військовa, ветеранкa. Ці тексти — і віршовані, і прозові — народжувалися, тому що більш екологічного способу проживати свої радощі і смутки я просто не знаю. «Д’воїна» — бо «до воїна», «дівчини-воїна», бо роздвоюєшся на військову і на цивільну особистість. Я запрошую вас проживати зі мною сум від втрати близьких, радіти щирому коханню і справжнім друзям, захоплюватися хоробрістю захисників і захисниць, сміятися разом зі мною з веселих фронтових історій (так, військові багато сміються — бо інакше не вижити). Я пишу про себе і про дорогих мені людей. Хочу неймовірно міцно обійняти всіх, хто поряд зі мною на моєму шляху. Однак багато обіймів залишаться пустими — і я хочу цією книгою також віддати шану тим, хто загинув чи загинула в боротьбі за Україну.Екстаза помсти, сили, перемоги — ось що ви знайдете у цій збірці, написаній молодою українкою, поеткою, військовою. Читайте цю книгу у миті торжества — і вона укріпить вас у вашій радості. Читайте її у миті розгубленості і депресії — і вона дасть вам добротне друге дихання. — уривок з передмови Тамари Горіха Зерня